Чомусь захотілось почати розповідь словами "часом буває так, що хочеш почути...".
І на цьому моменті перестаєш розуміти, хочеться почути чи все ж розповісти?
В Києві не буває спокійних вечорів. Їх просто забули придумати, як і транспортні розв'язки на Подолі.
Ці вечори можна назвати ностальгічними, романтичними, сумними, хмільними, але не спокійними.
Постійно відчуваєш тонус, щось плануєш, рахуєш гроші, заряджаєш телефони, перелистуєш паперові або інформаційні сторінки. А ще вигадуєш історії, завжди пильнуєш та колекціонуєш ці маленькі буденні мініатюри.
Неможливо жити тут, і не відчувати мимовільного літописання життів навколо.
Життя в Києві це ланцюг орендованого житла, такий же послідовний як і ланцюг відносин, спілкування, місць. Всі перебувають або в пошуку житла, або в ейфорії від його знаходження. Знову ж таки, без спокою, а у навмисній метушні.
Не існує постійних життєвих цілей, це дурощі популярних пабліків. Це наживка, якою тебе чіпляють за самооцінку і силою змушують усвідомити те, до чого самостійно ніколи не дійдеш. А отже - це самообман і артефакт. Існує лише залежність від нового життя, від якої не втечеш, навіть приїхавши додому. Бо вдома ти чекаєш чергового сигналу про те, що настане момент і ти знову повернешся туди. Ти знову вдягнеш свій костюм мегаполісної детальки і повернешся туди заради єдиних найважливіших і найочевидніших речей на світі. Але вже через долю часу ці речі замінюються іншими, вже ніби більш важливими і своєчасними.
Хочеться образитися на все і придумати новий план дій. Але мимоволі розумієш, що всі алгоритми зводяться в один: ти і те, що ти любиш.
Мабуть, мої перші одкровення про Київ. Мабуть, перші написані. Мабуть, перші за останній час написані думки взагалі.
